|
Сергій Єсюнін (м. Хмельницький) |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Уже півтора століття спокійна, неширока річка Хомора, що омиває Попонне, зберігає пам'ять про трагічну долю молодих закоханих Іоанни Тушинської і Петра Белокопитова. Це могла бути казка, що закінчується словами: "І "дружилися вони, І жили довго і щасливо, і померли в один день". Але, на жаль, збулося лише останнє... 1849 року н Малих Бортниках в одному з глинобитних будиночків жила наша героїня - Іоанна Тушинська. Батько дівчини, що працював шевцем, помер рано, залишивши сім'ю без коштів до існування. Рятували від голоду город і садок. Іоанна допомагала матері, чим могла. Господь нагородив її вродою і чарівністю. На струнку дівчину з довгою косою кольору стиглої пшениці завжди оглядалися і парубки, і старші чоловіки. Напевно, не один мріяв про її прихильність, але долі було завгодно розпорядитися інакше... Якось у село на постій прибув російський кавалерійський полк, у яко му служив молодий офіцер Петро Бєлокопитов. Гуляючи по березі Хомори, він побачив Іоанну, а побачивши, зрозумів: це - вона, дівчина, про яку мріяв. Сильне почуття, що захлеснуло Петра, виявилося взаємним, і закохані почали зустрічатися. Вже через декілька місяців Петро та Іоанна не сумнівалися, що одружаться. Простолюдинка і дворянин. Католичка і православний. Незаможна і багатий. Хіба можливо було допустити такий союз? Проти одруження молодих були всі. Батько Петра - полковник, що володів землями і маєтком, узнавши про "бурю, що насувається", терміново відкликав сина, щоб не дати тому учинити "фатальну помилку". Товариші по службі відмовляли його від "дурості" - не варто заради якоїсь простолюдинки ламати собі життя. І навіть мати Іоанни, яка, здавалося б, мала радіти такому родовитому й багатому зятю, боючись пересудів односельців і осудження церкви, заборонила їй зустрічатися з Петром. Вона, не слухаючи благання дочки, примусила її до заручин з нелюбимим. Узнавши про це, Петро відразу примчав у Полонне. Тільки той, хто любить по-справжньому, зрозуміє, як це нестерпно - бачити свою кохану і знати, що ніколи не зможеш бути з нею. Ні Петро, ні Іоанна не могли скоритися такій жорстокій долі. 1 одного вечора домовилися про по-бачення, яке стало останнім. Вони довго сиділи на березі, і один Бог знає, які слова намагалися підшукати одне для одного. Потім підійшли до краю обриву, Іоанна довгою косою оповила шию Петра,.і, узявшись за руки, вони кинулися в річку. Ксьондз заборонив ховати самогубців на цвинтарі. Але після жахливої трагедії ніхто, навіть сам полковник, не зазіхнув розлучити закоханих. Батько Петра сам поховав їх в одній могилі. І відтоді на пагорбі біля річки Хомори височить кам'яний обеліск - пам'ять про велике кохання полонських Ромео і Джульєтти. Фотокнига."Хмельниччина справжня", 2007, стр.139 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||